Вірний присязі до останнього подиху: вклонилися пам’яті Сергія Сальнікова
27 квітня у Коропі попрощалися з полеглим захисником України, солдатом Сергієм Сальніковим.
Він народився 16 лютого 1978 року в Маріуполі. Згодом його родина переїхала до Коропа, де і минула частина його життя. Сергій Сальніков закінчив школу, пройшов строкову службу в армії.
11 червня 2024 року став на захист України. Служив стрільцем стрілецького батальйону 152-ї окремої єгерської бригади.
1 вересня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу міста Новогродівка на Донеччині, Сергій Віталійович загинув. Він до останнього залишався вірним присязі, своєму народові та Україні.
Аж понад рік і сім місяців про долю земляка нічого не було відомо… На жаль, після такого тривалого очікування підтвердилося, що він загинув, віддав найцінніше – своє життя – щоб ми могли жити під мирним небом, ростити дітей і не втрачати віру в майбутнє.
Сьогодні рідні, близькі, побратими і земляки провели полеглого воїна в останню путь. За упокій його душі помолилися в Успенському храмі, а потім жалобна процесія у супроводі мелодій духового оркестру пройшла вулицями Коропа до Вознесенського кладовища.
Там на честь Сергія Сальнікова пролунав Національний Гімн, а почесна варта здійснила прощальний потрійний постріл.
У захисника залишилась мама, сестра і племінниця. Своєму дядьку вона присвятила теплі і зворушливі слова:
«У боротьбі за свободу та незалежність України загинув воїн, син, брат та мій дядько – людина, яка віддала своє життя заради майбутнього його сім’ї та цієї країни. Його шлях був непростим: життя не пощадило його ні в мирний час, ні на війні, проте він залишався сильним, щирим і небайдужим.
Для інших він воїн, але для мене він назавжди залишається частиною мого дитинства. Я пам’ятаю розповіді про те, як він намагався навчити мене ходити – терпляче й уважно, пам’ятаю як він завжди вихвалявся, що перші мої кроки були зроблені саме завдяки йому.
Пам’ятаю, що навіть попри складні обставини, він намагався створити свято для мене – у дитинстві завжди знаходив можливість принести додому хоча б невеличку ялинку.
Та назавжди зі мною залишиться наша остання телефонна розмова перед його відправкою на завдання. У ній він був не лише воїном – він був людиною, яка щиро хотіла жити. Він казав, що не хоче йти помирати, що хоче жити… і що дуже хоче морозива. У цих словах – жива душа, яку війна не змогла зламати, але забрала».
Вічна і світла пам’ять Герою!
